Logo text

Новачок БК "Запоріжжя" Ілля Нємцу – уродженець Дніпра, чиє дитинство минуло в Одеській області. Там і відбулось захоплення баскетболом, а також надбання оптимізму та гумору. Вихованець Кілійської ДЮСШ виступав у складі всіх трьох молодіжних збірних України: U-16, U-18 та U-20. А на клубному рівні найуспішнішим для нього став минулий сезон, коли разом з БК "Рівне" виграв срібні медалі чемпіонату Вищої Ліги. В інтерв’ю для прес-служби БК "Запоріжжя" молодий гравець розповів про свої життєві принципи, закордонний досвід і враження від дебютного сезону в Суперлізі.

– Ілля, твої молоді колеги Яків Тітов та Іван Міхєєв зазначали, що баскетбол є їхнім життям. Ти поділяєш думку одноклубників?

– У якомусь сенсі, звичайно, поділяю. Інакше я б не займався цим. Але, яким би не був баскетбол важливим для спортсмена, тим паче молодого, сім’я та людські взаємовідносини стоять на першому місці. Вважаю, що це нормально.

– Розкажи, коли ти вперше потрапив на тренування? За яких обставин?

– Насправді, це дуже смішна історія. Я народився в Дніпрі, але через сімейні обставини переїхав жити до бабусі в Одеську область. Коли мені було сім років, ми з нею пішли за покупками на ринок. Там мене і побачив перший тренер. Це був Сергій Олександрович Кожем’якін. Підійшов, запитав про мій вік. Бабуся сказала: «Сім!» І він одразу ж запросив до баскетбольної секції. З того часу я й займаюся баскетболом.

– Як думаєш, чому він звернув саме на тебе увагу? Через зріст?

– Я гадаю, що так. Ну і бабуся у мене не маленького зросту. Мабуть, помітив якісь такі особливості.

– Цікаво дізнатися про твої виступи в “Дніпрі-2”, іспанській “Сантурії” (4-й дивізіон) та “Рівному”. Чим запам’яталися ці клуби?

– Перш за все протягом цього періоду я зустрів багато людей. Із ними в мене дружні стосунки. У якомусь сенсі вони мене і змінили. Це найголовніше. Ну і звісно баскетбольний досвід.

– Цікаво почути про Іспанію. Найчастіше прагнуть спробувати себе в США. А ти пішов іншим шляхом. Чому?

– Надійшла пропозиція. Агент домовився. Чому б не спробувати? Ну, не вийшло, значить пощастить іншим разом. Тоді просто мені відмовили в довгостроковій робочій візі. Через це треба було повертатися. Я звичайно хотів залишитися там. Бо змінювати команду посеред сезону – не дуже приємна справа. Відіграв лише півроку.

– Стосовно молодіжних збірних. Ти маєш великий досвід у різних вікових категоріях. Коли вперше запросили і який сезон запам’ятався особливо?

– Запросили вперше, коли мені було 14 років, але грати за збірну U-16. Я там був одним із наймолодших. Скажу, що був не готовим до такого рівня. Але чисто психологічно цей досвід на мене вплинув сильно. Далі – збірна до 18 років. Ось вона найбільше запам’яталася. Тоді ми посіли друге місце в дивізіоні B. Була справжня команда! Разом зі мною виступали гравці, котрі зараз у Суперлізі, наприклад, Михайло Горобченко. Хороші хлопці, гарний колектив. Результат прийшов завдяки нашому взаєморозумінню. Ми не були найсильнішими та найшвидшими, допомогла єдність. Хіба що перше місце віддали Чорногорії, котра не програла жодного матчу.

– Який досвід ти отримав у збірній України U-20?

– У пам’яті залишилися змішані почуття. Змінився склад, тренерський склад, атмосфера в колективі. Не скажу, що ми провалили той сезон. Головне, що залишилися в дивізіоні А. Подолали Іспанію. На ту мить ми були першою командою, яка обіграла Іспанію. Крута перемога! А так за підсумками змагань посіли, здається, 12 місце. Повторюсь, головне, що не вилетіли до дивізіону B. Це було головне завдання і його виконали.

– Тепер поговоримо про БК “Запоріжжя”. Вже скоро півроку, як ти тут. Які враження від Суперліги?

– Це інший рівень. Конкуренції, тренувань, турніру, підходу до баскетболу. Треба розвиватися, працювати та йти вперед.

– Звик до системи гри Валерія Плеханова?

– Навіть не знаю, що означає “звик”? Мені здається, що жодну з існуючих систем ніякий гравець до кінця не вивчив. Головне – працювати над собою і розвиватися. Валерій Плеханов – це тренер, який багато чого досяг. Я намагаюсь виконувати те, що він каже. Не ставити зайвих запитань. Як підлеглому, мені треба виконувати все якомога краще. Це мій підхід.

– З партнерами по команді товаришуєте? Зокрема, цікаво, як відбувається комунікація з американцями, враховуючи твої знання англійської.

– Я не можу сказати, що ми найкращі друзі, але спілкуємося нормально. На початку сезону бували непорозуміння, адже ми були новою командою, абсолютно новим колективом. Зараз атмосфера покращується. Є гарна тенденція і ми її притримуватимемось.

– Англійську мову знаєш досконально?

– У мене є достатньо великий досвід спілкування з іноземцями. Не тільки з носіями англійської мови. Також і з тими, хто просто використовує її для комунікації. От наприклад, взяти мої виступи в Чехії. У тамтешній команді було багато іноземців. Плюс я сам її вивчаю суто для себе.

– Розкажи про свій досвід виступів у Чехії?

– Це було якраз після чемпіонату Європи U-18. Грав і тренувався в баскетбольній академії у Чехії. Невеличкий, але теж досвід.

– Окрім баскетболу є хобі?

– Та всього потроху. На канікулах люблю в футбол пограти. Час від часу читаю книжки. Але під час сезону вільного часу мало. Іноді хочеться прийти після тренування, лягти та дивитися на стелю. А так… раніше в ігри грав. Зараз майже не бавлюся. Віддаю перевагу читанню або перегляду якихось відео.

– А яку літературу любиш? Про спорт, наукову чи художню?

– Скоріш за все художню літературу. Мій улюблений жанр – це реалізм. Подобається книга “Фінансист” Теодора Драйзера. А ще більше – “Прощавай, зброє” Ернеста Хемінгуея. Це взагалі моя книга-фаворит!

– Мрієш спробувати свої сили в європейському баскетболі?

– Я вважаю, що грати в Європі, де кращі фінансові умови – це має бути не мрією, а метою баскетболіста. Не бачу нічого поганого в тому, що я хочу виступати в Європі, або в НБА. Та будь-де, де кращі умови. Це нормально. Мені зараз 21 рік. Самому приймати рішення важко в такому віці. Треба радитися з більш дорослими людьми. Якщо завтра, грубо кажучи, хтось мені зателефонує та скаже: “Давай приїжджай!”, то я не квапитимуся. Пораджусь з ріднею, тренером, старшими товаришами.

– Ти часом дуже емоційно реагуєш на власні помилки. Це тобі заважає чи навпаки допомагає?

– Не знаю, не мені про це судити. З одного боку – це добре. А іноді це може зіграти злий жарт проти емоційної людини. А я емоційний. Дуже люблю покричати, позлитися, усі близькі про це знають. Але вважаю, що себе треба контролювати. Якщо даси волю цій енергії, то нічого доброго не буде. Водночас гадаю, що бути зовсім “не від світу цього” не слід. Треба шукати баланс.

– Запитання особистого характеру. Чи вистачає у професійного спортсмена часу на стосунки?

– У мене є дівчина. Хотілося б звичайно частіше з нею бачитися, тому що вона з Дніпра. Іноді приїжджає до мене, часом я їжджу додому на вихідний. Коли кажуть, що спорт губить особисте життя, мені здається, що це маячня. Все можна поєднувати. Це не так вже і важко.

– Розкажи про походження свого прізвища?

– Я не спеціаліст у прізвищах, але наскільки знаю, воно в мене румунське. Моя бабуся родом з півдня Одеської області, з міста Кілія – це Бессарабія. Так називається регіон, що на кордоні з Румунією. Мабуть звідти коріння. Але якщо воно було, то дуже давно.

– Ти з посмішкою відреагував на попереднє запитання, тому постійно всі звертають увагу на твоє прізвище?

– Так, наприклад, Антон Буц називає мене “Болгарином”. Звісно, все жартома, але тепер він прочитає і задумається, може це мені не дуже приємно? Тепер я його хочу так підколоти.

– Наостанок, запроси всіх наших уболівальників на прийдешні матчі БК “Запоріжжя”.

– Запрошую всіх на матчі нашої команди. Обіцяю повну самовіддачу. Приходьте, підтримуйте нас. Ми граємо для глядачів. У грудні в нас буде багато домашніх матчів матчів. Вже 6 і 8 грудня ми приймаємо “Дніпро” та “Харківські Соколи”.

ВСІ ФОТО