Logo text

Валерій Плеханов очолив тренерській місток БК «Запоріжжя-ZOG» наприкінці минулого сезону. Кардинально змінити командну гру часу вже не було, але якісь паростки тренерського стилю нового керманича запорізькі вболівальники вже мали змогу простежити. Напередодні нового сезону Суперліги-Парі Матч прес-служба запорізького клубу зустрілася з Валерієм Миколайовичем, щоб ретельно розпитати його про всі етапи тренерської кар’єри, сім’ю, висновки з виступу Студентської збірної України на Всесвітній Універсіаді та процес створення боєздатного колективу в Запоріжжі.

- Валерію Миколайовичу, коли відбулося ваше знайомство з баскетболом, які спеціалісти сприяли вашому становленню як гравця та тренера?

- Моє знайомство з баскетболом відбулося у 4-му класі, коли викладач фізичної культури та спорту 55-ої школи міста Горлівки Петро Галемський звернув увагу, що хлопчик, який швидко бігає, до того ж, високо стрибає. Він підійшов до мене після уроку і сказав: сьогодні ввечері чекаю на тебе у цьому залі на тренуванні з баскетболу. Тоді я навіть уявлення не мав, що це за гра. І тоді я довго не міг визначитись, якому виду спорту віддати перевагу, бо тричі на тиждень я займався баскетболом, і чотири рази – футболом на стадіоні «Шахтар» у Горлівці. До речі, займався я у того ж тренера, що і Сергій Ребров. Грати у футбол виходило краще, але коли збільшили кількість тренувань в обох секціях, потрібно було обирати якусь одну. Я схилився на користь баскетболу, тому що тоді мені здалося це більш цікавим. А у футбол я міг і на подвір’ї з хлопцями грати. В баскетболі ж одразу почалися перші змагання та перемоги. Мені було легко конкурувати з однолітками, які займатися вже два роки, я швидко досяг їх рівня. Тому я постійно виступав на обласних турнірах, для мене це стало справжнім новим світом. Так і почалася моя баскетбольна кар’єра. Потім, коли батьки переїхали до Донецька, я пішов тренуватися до команди Валерія Дроздова, який у подальшому став тренером БК «Шахтар», а згодом моїм помічником у БК «Донецьк». На моєму шляху зустрічалося багато людей, які прищепили мені любов до баскетболу. Хочу подякувати Ігорю Миколайовичу Мальцеву, котрий до останнього працював тренером ДЮСШ Горлівки і теж потім працював у штабі БК «Донецьк». Також велика вдячність Валерію Олексійовичу Дроздову. Він відіграв велику роль у моєму професійному становленні. Саме він переконав мене у тому, що я можу не тільки добре грати, а й бути тренером. Моя професійна тренерська кар’єра розпочалася у Першій лізі у новоствореному клубі БК «Донецьк». Я поєднував роботу тренера і гравця. Потім, коли вийшли у Вищу лігу, я травмувався і повністю зосередився на тренерській кар’єрі. За два роки ми пройшли шлях до Суперліги. Керівництво БК «Донецьк» позитивно ставилося до мене. Збори в Іспанії та Литві показали, що ми на вірному шляху, тоді мені здавалося, що я вже багато чого досяг, вигравши Вищу і Першу лігу, був готовий до Суперліги, але, повернувшись після  зборів президент БК «Донецьк» Сергій Дядечко приймає рішення призначити нового головного тренера для клубу, а мені пропонує працювати з дублем. Це зараз я вже розумію, що то був грамотний вчинок – залучити досвідченого фахівця, який мав досвід роботи з професійними командами на високому рівні. Поява Ігорса Міглінієкса можливо й перекривала мої власні амбіції, але минув час, і я розумію  - це змусило мене не зупинитися, а рости над собою й надалі. Я вчився у кожного тренера, який працював із БК «Донецьк», це були дуже серйозні імена. Я вдячний їм кожному, тому що моя майбутня тренерська філософія будувалася на їхній роботі. Я намагався брати те, що підходить ментально мені, і те, що знадобиться будь-де у баскетболі. Розумів, що ця саме ця тактика захисту чи нападу проходить на рівні Ліги ВТБ, у Єврокубках, значить потрібно це брати. Як губка, вбирав все у себе і утворився певний симбіоз, який з кожним роком нарощувався. Я влітку регулярно їздив на кемпінг до Німеччини вивчати останні нюанси баскетболу, був учасником семінарів, що проводили представники тренерського штабу НБА. Але, звісно, що найважливішими людьми у моєму становленні як гравця і тренера були всі ті люди, яких я перерахував вище.

- Розкажіть більш докладно, як ви створювали БК «Донецьк». Хто вам у цьому допомагав?

- Довоєнний Донецьк завжди був спортивним містом. Зрозуміло, що пріоритет належав футбольному клубу «Шахтар», потім з'явився хокейний клуб «Донбас», а от професійної баскетбольної команди, ані жіночої, ані чоловічої, станом на 2005 рік, не було. Прикро, адже Донецьк мав колосальні баскетбольні традиції. Саме тоді у мене з'явилася ідея відродити хоч якусь команду. Спершу пішов до колишніх власників і спонсорів, які мали відношення до баскетбольного клубу «Шахтар». Я пройшов усіх, але на жаль, жоден не захотів брати участь у новому проекті. Тому так і вийшло, що дебютний сезон у Першій лізі – це була моя особиста ініціатива за допомогою друзів, які не мали відношення до баскетболу взагалі. Ми виступали добре, хоча у нас в команді були виключно місцеві гравці. Наприкінці сезону я поїхав до Іспанії на матч футбольного клубу «Шахтар» у Лізі Чемпіонів з «Барселоною». Там випадково зустрівся з Сергієм Дядечком, якого знав ще з дитинства, разом грали у баскетбол у студентські роки. На той час він був успішним бізнесменом, коротка розмова ні про що завершилася його фразою – якщо виграєш Першу ліги, ось мій номер – телефонуй. Ми перемогли у тому сезоні абсолютно в усіх матчах. На першу зустріч я прийшов до Ігоря Качури, легенди баскетбольного клубу «Шахтар», який у майбутньому став директором ДЮСШ БК «Донецьк». Наша розмова була дуже конструктивною і предметною. Отримавши бюджет Вищої ліги такий як був у БК «Київ», ми почали працювати. Усіх матчів у сезоні ми не виграли, але за кілька турів уже були недосяжними для суперників, тому дебютний чемпіонат Вищої ліги так само пройшов для нас на ура. Ми діяли за тим же принципом, нікого не запрошували з інших міст, у складі тільки виступали гравці нашого міста та області. І моє становлення, як тренера, сталося саме у Вищій лізі. Як я розповідав раніше, коли БК «Донецьк» готувався до Суперліги, мене перевели працювати в другу команду. Кілька сезонів я провів з дублерами БК «Донецьк». Мені дуже приємно бачити, що зараз мої вихованці Бояркін, Антіпов виступають на хорошому рівні. Хлопці 97-го року народження, ті ж Зотов, Павлов теж стали серйозними баскетболістами та отримали професійні контракти саме після школи БК «Донецьк». Хочу подякувати Ігорю Івановичу Качурі, який з моменту утворення БК «Донецьк» і до закриття клубу був директором ДЮСШ, він відповідав за підбір тренерів. Окремі слова вдячності Міодрагу Бойковичу, якого ми запросили з Сербії. Він теж багато дав вихованцям 97-го року народження. Зотов, Мусієнко, Павлов – всі вони пройшли, як я кажу, югославську школу. Можливо вона була трохи монотонною чи нудною, але при цьому їхня техніка і розуміння баскетболу були закладені саме тоді. Дуже прикро, що школа БК «Донецьк» так мало пропрацювала, і так мало дала людей. Якби ми мали більше часу, то й результат був би ще кращим. У будь-якому разі, всім людям, які працювали разом зі мною, і тоді захищали кольори БК «Донецьк» - величезна подяка.

- Цього літа вперше за багато років вам не вдалося поїхати на семінари до Європи та почерпнути щось нове від європейських та американських баскетбольних фахівців. Але перший досвід керування Студентською збірною України на Всесвітній Універсіаді, мабуть, був для вас не менш цікавим та пізнавальним?

 - Скажу, що це був для мене колосальний досвід, але на жаль зі знаком «мінус». Я ніколи до цього не працював зі збірними, і мені така робота була безсумнівно цікава та пізнавальна. Після аналізу наших виступів я виявив декілька помилок, які могли вплинути на результат виступу збірної України на Всесвітній  Універсіаді у Тайбеї. По-перше, ми дуже зарано розпочали збори. Це пов’язано з тим,  що наша збірна 14 липня повинна була взяти  участь у турнірі в Китаї. А непідготовленими ми там грати не мали права. Тому вже 30 червня ми зібрали команду. За два місяці тренувань хлопці втомилися, перш за все, морально і вже не могли дивитись один на одного. Бо це психологічно важко – одноманітні збори без змагань. Тому, на майбутнє, вважаю, треба відмовлятися від таких довгих зборів – переносити строки турнірів. Бо через це до Універсіади команда підійшла в неналежному тонусі, перш за все, це відбилося на її психологічному стані.

Сам турнір в Китаї ми провели непогано. У груповому турнірі обіграли збірну Білорусі, перемогли при повному залі команду господарів турніру  -  збірну Китаю. Тільки в овертаймі поступилися потужній першій збірній Ірану, яка потім стала срібним призером чемпіонату Азії. У півфіналі ми потрапили на австралійців. Це була дуже цікава гра – весь матч жодна з команд не мала відриву більше 5 очок. На останній хвилині, за рівного рахунку ми двічі не зуміли закінчити атаку  точним кидком і в овертаймі поступилися лише одне очко. Дуже прикро поступатися таким чином,  але на цьому турнірі  ми повірили у свої можливості. Пік нашої форми, на жаль, прийшовся на матчі в Естонії, де ми були на дві голови  сильніші господарів.

Відразу скажу, що я ні в якому разі не хочу зняти з себе та хлопців відповідальність за такий поганий результат на Універсіаді, але я вважаю за потрібне проаналізувати наші помилки, для того щоб ті спеціалісти, які будуть в майбутньому готуватимуть наші збірні, їх не повторювали.

Отже, наступна наша помилка – ми дуже зарано прилетіли на Тайбей. Акліматизація акліматизацією, але коли температура повітря 45 градусів і ти перед початком турніру живеш майже тиждень в приміщенні з кондиціонером, при тому, що там, м’яко кажучи, дуже специфічна їжа – все це виснажує. Тому збірні, які приїхали за два-три дні до початку змагань, виглядали набагато свіжішими за нас.

Тепер перейдемо до самих змагань. Наша група була найсильніша на цьому турнірі. Литва стала чемпіоном Універсіади. Ізраїль зайняв шосте місце, причому в чвертьфіналі вони тільки в овертаймі програли збірній США, яка за гру влучила 23 триочкових. Австралія стала дев’ятою. Навіть Мозамбік в турнірі аутсайдерів (за 19-23 місця) легко перемагав своїх суперників.

Перейдемо безпосередньо до наших матчів на Універсіаді. Першого суперника – збірну Австралії обіграли в боротьбі. Те що повинні були втілити з задумів – втілили. Гра з Мозамбіком для нас була більш схожа на ігрове тренування – перемогли з різницею у 70 очок. З Росією ми вже грали не дуже добре. Наші суперники грали з великим бажанням, а ми без натхнення – так,  ми вас обіграємо, трохи раніше чи пізніше та й дотягнули все до четвертої чверті, де вчасно кілька разів влучили і все ж перемогли.  Залишалися дві вирішальні гри за вихід в плей-офф – зі збірними Литви та Ізраїлю. Наша команда підійшла до цього етапу у дуже непоганому тонусі. І збірну Литви ми повинні були обігравати. Хоча я і не люблю жалітися на суддівські помилки, але в цьому матчі ми побачили дійсно упереджені дії з боку одного з суддів. Бо три дуже вчасних його свистка перевернули хід подій матча з ніг на голову та дозволили пройти в плей-офф литовцям, а не нам. Дуже прикро програвати таким чином. Після матчу усі тренери інших збірних, які дивились гру, підходили до нас зі словами – хлопці, судді вас просто знищили. Наприклад, був такий момент – при +4 на нашу користь, в центрі поля Петров перехоплює м’яча, біжить до порожнього кошика, його хапають за майку. Ти розумієш, що зараз буде неспортивний фол – два штрафних та наш м’яч. Але після свитка нам показують – ні, хлопці – фол Петрову. І, замість того, щоб  «+6» та наш м’яч, мені ще дають технічний – вони забивають три штрафні – в наступній атаці забивають «трьоху» і ми вже програємо два очки.  Це був перший такий свисток. А ми дуже добре грали в тій грі – і бажання було, і віддача була. Але на останніх хвилинах за рівного рахунку, ще два «контрольних» таких свисточки – і все… Дуже прикра поразка, яка надломила команду психологічно. У нас був сильний склад і ми небезпідставно були  впевнені, що повинні потрапляти не лише в вісімку, а й боротися за медалі.

Перемога у наступній грі з Ізраїлем теж давала нам перепустку у вісімку найсильніших. Але після виснажливої гри з Литвою у команди не залишилося потрібних емоцій  та настрою, щоб посперечатися за перемогу.  Також, варто визнати, що у Ізраїлю на цьому турнірі була дуже сильна збірна, а у матчі з нами вони зловили такий кураж, що іноді здавалися, що вони зовсім не спроможні схибити та не влучити у кошик.

Мені дуже прикро, що після поразки Ізраїлю, деякі гравці вирішили що турнір закінчився. Не буду називати прізвищ, але досвідчені гравці, які повинні були бути лідерами в усьому, навпаки ходили та скиглили – навіщо ці матчі за не призові місця, поїхали додому. І ніякі розмови про честь країни та їхню особисту не мали на них впливу. Для мене це був – шок. Чесно кажучи, не очікував такої поведінки від професійних спортсменів. І от з таким настроєм ми вийшли на гру з Чехією. Відверто слабкою командою, але ми їй поступилися. Після матчу деякі гравці зізналися – ми не змогли себе налаштувати. Але я перед грою чітко питав – хто не готовий грати? Бо я повинен перед грою знати – на кого можу розраховувати, а на кого не можу. Ніхто руку не підняв, всі вийшли грати. Але на майданчику у команди нічого не виходило, більшість грало абияк. В підсумку – ганебна поразка. Так – за результат відповідає тренер, я повністю визнаю свою провину. Але коли гравець не мотивований, то змусити його грати неможливо – ні умовляннями, ні галасом, нічим. Отож, після поразок від Литви та Ізраїлю, надалі вже були не гри, а суцільна ганьба. Все, що ми робили на майданчику не можна навіть показувати. Ми почали від усіх пропускати за 80 очок. Не працювало абсолютно нічого. Тому що коли в тебе нема бажання та мотивації – ти не можеш нічого зробити. Ми просто пливли за течією. Перед останньою грою з Естонією до деяких гравців вдалося достукатися, хоча були люди які взагалі не вийшли на гру, просто не перевдягались. Проте, ті хто вийшов на гру, хоч трохи почали пручатися і виграли той матч. 

Підводячи підсумки участі збірної України в Всесвітній Універсіаді, можна зробити такі висновки та відокремити такі наші помилки:

- Занадто довгі збори.

- Після турнірів в Китаї та Естонії треба було дати більше часу хлопцям для відпочинку.

- Занадто завчасний приїзд на змагання у Тайбей.

- Відсутність у тренерського штабу важелів впливу на немотивованих гравців.

Єдине, що позитивного ми винесли з Універсіади – це досвід. Досвід підготовки, досвід великих змагань, досвід проблем з мотивацією. Якщо це ти все сам не пройшов, то для тебе це все в дивину і ти не знаєш, як на все це реагувати. Тому, я зараз буду писати звіт для федерації, де більш детально опишу всі шорсткості та нюанси підготовки та участі у таких змаганнях. Дуже важливо, щоб тренер, який буде тренувати Студентську збірну у майбутньому мав досвід великих змагань, хоча б на рівні юнацьких збірних. Тому що, коли в змаганнях беруть участь 24 команди, коли ти в п’яти різних залах граєш, коли в тебе нема часу ні те, що на перегляд  відео, у тебе нема часу, навіть, на сон. Тому що, ти сьогодні граєш о 20.30, а завтра ти граєш о 10.45 ранку. Не вистачає часу не те що на відновлення, немає часу, навіть, на їжу. Дійсно, на такому турнірі є ціла купа моментів, які треба враховувати.

Що стосується запорізьких гравців, які брали участь в Універсіаді, то, на жаль, Богдан Ясиненко, у контрольній зустрічі вже у Тайбеї отримав травму. Гравець суперника невдало наступив йому на ногу і в ній виникла мікротріщина. Богдан на морально-вольових взяв участь в першій грі, але після ретельного обстеження,  ми прийняли рішення більше не ризикувати його здоров’ям. Юра Кондраков зіграв на Універсіаді трохи більше. На початку він отримував мало ігрової практики, тому що дуже сильні та досвідчені конкуренти грали на його позиції в Студентській збірній України. Наприкінці ж турніру - і з Табеєм, і з Естонією він грав достатньо. Гадаю, що досвід таких великих змагань, для нього стане в нагоді. У Юри з’явилося більше впевненості у своїх силах. Молодий хлопець, 96-го року народження, може то була й не остання для нього Універсіада. Але головне для нього наразі - це можливість яскраво проявити себе у майбутньому чемпіонаті Суперліги Парі-Матч.



Читайте у другій частині інтерв'ю: про сім'ю, помилковість рішення співпраці с "Дніпроазотом", роботу у "Кривбасі" та про процес створення боєздатного колективу у Запоріжжі.

ДОСЬЄ

Валерій Миколайович Плеханов