Ім'я Дмитра Щіглинського нерозривно пов'язане із запорізьким баскетболом уже понад 25 років. В Узбекистані, де народився Дмитро Іванович, ще юним школярем він потрапив до збірної міста, вийшов на Республіканський рівень та виступав у Вищій лізі. Коли внутрішній чемпіонат не виправдовував амбіцій молодого гравця, Дмитро Щіглинський приїжджає до України. Тут продовжує займатися улюбленою справою, підсилюючи склад "Ферро-ЗНТУ" у 1996 році. Наступні десятиліття Дмитро Іванович активно працюватиме на благо запорізького баскетболу – спочатку як гравець, а потім як тренер БК "Ферро-ЗНТУ", БК "Запоріжжя" та місцевої ДЮСШ-12. Дмитро Щіглинський залишився поруч із командою у найважчий для країни період та знову очолив БК "Запоріжжя".
– Дмитру Івановичу, повертаючись до періоду, коли Ви тільки розпочинали кар'єру: хто був тими людьми, які спонукали Вас обрати баскетбол та чим саме захоплює ця гра?
– Людиною, яка допомогла обрати баскетбол ще зі шкільної лави, був вчитель фізичного виховання Олександр Миколайович Щукін. Це людина з великої літери. У минулому він – баскетболіст, це такий двохметровий чолов'яга, який був найвищим у нашій школі. Кожного разу, коли зустрічав мене у коридорі, казав – тобі потрібно займатися баскетболом. З дитинства я теж був високого зросту, він побачив у мені баскетбольні дані. Власне, він найбільше вплинув на мій вибір. Я займався й іншими видами спорту, але він наполягав – приходь на мої тренування. Наступний етап моєї кар'єри пов'язаний з людиною, яка вивела мене вже на більш високий рівень. Це Володимир Петрович Калінін. Саме він дав путівку у великий спорт. Коли показав мене тренерам збірної міста, я загорівся баскетболом ще більше. Цей вид спорту мені подобався своєю динамікою. Як і багато хлопців, влітку я грав у футбол, а взимку – у хокей. Проте баскетбол завжди залишався поза конкуренцією. Отримавши підтримку збоку тренерів та потрапивши до збірної міста, я у 13-річному віці забув про все на світі. Тоді я проводив час або на заняттях у школі, або на тренуваннях. Ці люди визначили моє майбутнє.
– Що для Вас найважче у тренерській справі? Які головні виклики доводиться долати?
– Це багатогранне питання. Мабуть, найважче, коли гравці не можуть виконати установки та рекомендації, які ти їм ставиш. Буває, що рівень гравців, їх сприйняття баскетболу не відповідає цілям і завданням, які вимагає тренер. Подолати це важко. Потрібні дні, тижні, місяці завзятих тренувань. Постійна робота, теорія, практика. У більш досвідчених командах, де гравці схоплюють все одразу, для тренера найважче – це тримати у голові загальну стратегію та не відхилятися від неї. Важливо створити такі умови, що всі гравці були об'єднані метою і йшли до неї.
– Ваша родина, діти – всі залишаються тут під час війни?
– Так, родина залишається в Україні. Ніхто не виїжджав. Переживаємо всі тривожні хвилини, години, дні та місяці тут. У найважчий час залишаємося поруч із нашою державою.
– Чому поставили на паузу роботу в баскетболі після скількох років тренерської кар'єри?
– Робота тренера – це аскетичний спосіб життя. У клубі був період успішних виступів, коли ми вигравали медалі та боролись за найвищі місця. Сподіваюсь, що я теж до цього приклав руку. Після такого важкого та насиченого етапу настав період, коли морально та фізично я був дуже виснажений. Ця робота тривала постійно протягом 10-12 років. Я вирішив взяти паузу, щоб передивитися деякі життєві аспекти та відновити бажання працювати далі. Мабуть, у житті кожного тренера настає такий період. Не треба забувати, що кожна перемога не дається просто ні гравцям, ні тим більше тренерам. Водночас я продовжував уважно стежити за виступами улюбленої команди БК "Запоріжжя". Постійно був на зв'язку зі Станіславом Овдєєнком, не втрачав контакту з Валерієм Плехановим. Я не був поза баскетболом, надалі продовжував цікавитися нашим чемпіонатом, спілкувався з колегами. Коли запропонували повернутися до тренерської роботи у цей непростий час, не вагаючись, я погодився.
– Під час паузи у баскетбольній роботі Ви допомагали дружині з бізнесом. Чи є у Вас досвід у сфері туризму та чи багато подорожували самі?
– З дитинства мені доводилося виїжджати на змагання в інші міста. Завжди це були цікаві подорожі та емоції. Ти знайомишся з культурою різних міст, архітектурою. Можливо, вже тоді закладалася любов до подорожей і туризму. Як гравець, я відвідував різні країни, був у Китаї, у США, у Європі. Але то були трохи інші подорожі, бо пов'язані зі змагальним процесом. Не завжди вдавалося просто погуляти або запланувати екскурсії. З туризмом я познайомився набагато глибше, коли зустрів свою дружину, яка працювала у цій сфері. Під час паузи у баскетбольній роботі я допомагав їй. У мене особливого досвіду такої роботи було, але головне – бажання. Коли воно є, то навчитися можна всього.
– Після цього Ви працювати у запорізькій ДЮСШ-12. Які враження від роботи у школі? На Вашу думку, чому молодим гравцям бракує повного спектру базових баскетбольних навичок?
– Це був дуже яскравий та емоційний період роботи у баскетболі. Мені подобалося бачити великі зацікавлені очі дітей, які уважно вслуховуються у кожне твоє слово. Це зачаровує і водночас стимулює. З дітьми приємно працювати, вони відкриті, прості, такі, які є насправді. Це приносило додаткові емоції, я завжди йшов на тренування з бажанням. Чому молодим гравцям бракує повного спектру базових баскетбольних навичок? Зараз психологія дітей дійсно змінилася. Вони більш розпещені, тяжіють до комп'ютерів та ґаджетів. Культура сьогоднішнього 21 століття дуже різностороння. Для дітей існує багато спокус, різноманітних іграшок, за комп'ютером вони можуть знаходитись цілий день і жити неначе в іншому світі, де ти воїн та переможець. А спорт – це щоденна робота. Діти не завжди хочуть бути наполегливими, не в повній мірі отримують важливу інформацію та досвід. Також скажу, що багато залежить і від тренерських кадрів у школі. Це проблема дитячих шкіл, бо через нестачу фінансування бракує серйозних спеціалістів. Ці складові й впливають на те, що діти не отримують знання, які мають давати тренери, або навпаки – бракує спеціалістів, що повинні давати необхідні знання. Це взаємозалежні проблеми, які впливають на баскетбольний розвиток молодого покоління.
– Ви багато працювали у тренерських штабах запорізьких команд. Який стиль імпонує – емоційний чи більш стриманий? І чи потрібно тренеру, крім суто баскетбольної роботи виконувати ще й функцію психолога? Бо з плином часу психологія у суспільства змінюється – і те, що було добре та прийнятне 20-30 років тому, вже абсолютно не сприймається сучасною молоддю.
– Я попрацював у багатьох командах під керівництвом різних тренерів. Наставник завжди переживає багато емоцій, це колосальне навантаження. Саме на тренерові найбільша відповідальність, без емоцій впоратися з таким об'єм роботи просто неможливо. На мою думку повинна бути золота середина – тренер має бути суворим і водночас уміти знаходити контакт із гравцями та бути терплячим. Стосовно психології – звісно, що покоління з плином часом дуже змінилося. Науково-технічний прогрес не стоїть на місці, комп'ютеризація впливає на мислення підростаючого покоління. Тренеру так само потрібно бути гнучким у питаннях психології, мати індивідуальний підхід до кожного. Комусь висловити підтримку, а на когось, навпаки, трохи натиснути. Психологічний аспект дуже важливий.
– Зараз у складі БК "Запоріжжя" багато молодих гравців. Як вважаєте, це плюс, коли в такому віці, не маючи відповідного досвіду їм одразу випав шанс грати у Суперлізі?
– З точки зору гравців – плюс, з точки зору тренера та результату – мінус. Неможливо перестрибнути, умовно кажучи, з 5-го класу в 10-й. Гравцям теж доводиться дуже не просто у цьому сезоні, вони не можуть відповідати рівню Суперліги, цим швидкостям. Це добре, що вони отримують досвід, якого у них ніколи б можливо й не було. Саме з досвідом приходить майстерність та розуміння.
– На Вашу думку, які головні навички та якості потрібні для успішної кар'єри баскетболіста?
– Щоб мати успіх у професійному спорті, молодим гравцям потрібно бути дуже цілеспрямованими. Відмовитися від багатьох спокус у житті, бути дисциплінованими, дотримуватись режиму. І найважливіше – працьовитість. Без кропіткої та щоденної роботи гравець ніколи не зможе досягти результату. Талант – це алмаз, який потрібно відшліфувати, щоб потім він засяяв у повному обсязі. Ще відзначу – мислення. Важливо, як гравець приймає рішення та як читає гру.
– Коли очолили БК "Запоріжжя" посеред сезону, які перші кроки зробили?
– У першу чергу намагався покращити гру у захисті, особливо – один в один, командний захист, а також функціональну підготовку. Я бачив, що хлопці не відповідають рівню тих швидкостей, які пропонує Суперліга. Є питання й по нападу, які ми вирішуємо у щодня у тренувальному процесі. Ми намагаємося підтягувати увесь спектр цілей та завдань, які стоять у професійній команді.
– У час, коли в Україні війна, як впливаєте на мотивацію гравців та зберігаєте їхній інтерес до баскетболу?
– У хлопців є унікальний шанс проявити себе на рівні Суперліги та отримати кращі пропозиції або пропозицію від клубу залишитися на наступні сезони. Це найкраща мотивація. Сподіваюсь, що після нашої перемоги український чемпіонат відродить свою колишню силу. У гравців зараз є час, щоб вийти на новий рівень. Завдяки Збройним силам України ми маємо можливість займатися улюбленою справою. Завжди нагадуємо про це хлопцям.
– За якими іноземними чемпіонатами стежите?
– Слідкую за всіма європейськими чемпіонатами, особливо – за Євролігою. Люблю дивитися матчі NCCA, деякі ігри NBA. У мене різносторонній підхід. Передивляюся всі матчі Суперліги, стежив за виступами "Будівельника".
– Чи важко людині, яка народилася в Узбекистані, опановувати українську мову?
– Така проблема є. Через те, що я народився та виріс в Узбекистані, у мене надто чіткий російський акцент. Поки що важко говорити м'якою українською мовою. Хоча я вже давно проживаю тут в Україні. Я розумію всі слова, але з вимовою важко. Дружина розмовляє українською, ми часто практикуємося вдома. Певен, що з часом підтягну власний рівень.
– Які головні цілі та завдання ставите перед командою на заключну частину сезону?
– Ціль у нас одна – досконало готуватися до кожної гри. Ми у свою чергу намагаємося хлопцям дати всю необхідну інформацію, розбираючи сильні та слабкі сторони суперника. У кожній грі ми намагаємося отримати позитивний результат.
ВІЗИТІВКА.
Дмитро Іванович ЩІГЛИНСЬКИЙ
Народився 28 березня 1968 року в Ташкенті.
Закінчив Узбецький інститут фізкультури.
Грав за команди майстрів «Универсітет» (Ташкент), «Шахтар» (Донецьк), «Нафтохім» (Біла Церква), «Академія» (Кривий Ріг), «Ферро-ЗНТУ» (1996 - 2003 рр).
Майстер спорту.
В 2009-2015 роках працював у тренерському штабі БК «Ферро-ЗНТУ» (Запоріжжя)
На тренерській роботі в БК «ЗАПОРІЖЖЯ" - з 2015 року (з перервами).
ЗАП
РІВ
КРИ
МАВ
ДНІ
