Logo text

Життєва історія Станіслава Овдєєнка може стати чудовим сценарієм документального спортивного фільму. Місцевий баскетболіст, який виховувався у рідному місті та пройшов усі щаблі становлення як гравець разом з БК "Ферро-ЗНТУ", а пізніше БК "Запоріжжя", після завершення кар'єри одразу розпочав новий етап у житті – тренерський. Роль "помічника" швидко змінив на "головного" і тепер веде команду свого міста до перемог у Суперлізі. Прес-служба БК "Запоріжжя" підготувала розгорнуте інтерв'ю зі Станіславом Овдєєнком. У першій частині ми спробували розкрити характер молодого тренера, дізналися про труднощі, з якими доводиться зіштовхуватися у повсякденній роботі, та як родина допомагає ментально у такий важкий час входження у нову роль.

– Станіславе Володимировичу, пригадайте, коли Ви отримали пропозицію очолити БК "Запоріжжя". Що відчули в той момент?

– Коли керівництво БК "Запоріжжя" на 99% розуміло, що Валерій Миколайович Плеханов не залишиться у клубі, мені повідомили, що бачимо тебе у ролі головного тренера. Найближчим завданням було сформувати склад, продумати передсезонну підготовку і так далі. Це була неочікувана пропозиція. Той момент сприймався як "вау". Збоку це виглядає неначе гарна історія – моє рідне місто, тут я починав грати у баскетбол, пройшов через другу та першу команду "Ферро",  грав за університетську команду, коли у клубу не було фінансування, після кар'єри закордоном повернувся до Запоріжжя, а потім тут почав тренерську кар'єру. Все це як гарна зав'язка для моєї життєвої історії та поступовий розвиток і прогрес як особистості, гравця, а тепер ще й тренера. Збоку виглядає дійсно круто. У мене не було думок – бути головним тренером чи ні. Усі думки були – як це зробити, через які труднощі пройти та які питання вирішити. Думками я одразу занурився у роботу, яка продовжується до сьогодні.

– Якими були Ваші найперші рішення на посаді головного тренера?

– Найперше – сформувати склад. Ми хотіли зберегти якомога більше гравців минулого сезону. Всі вони – перевірені бійці, які у важкі часи, пов'язані з поразками та перемогами, проявили себе як справжні професіонали, надійні партнери, гравці, які турбуються за результат. У першу чергу прагнули зберегти українських виконавців. Була б можливість залишити легіонерів, ми б так і зробили, але Кеффі та Маяускас підписали більш вигідні контракти та планували грати у єврокубках. На підвищення пішли Дмитро Тихонов та Андрій Грицак. Це великий успіх, що нам вдалося утримати наших молодих і досвідчених гравців. Потім почали шукати легіонерів на ті позиції, які потрібно було зміцнювати. Ми свідомо не хотіли підписувати однотипного гравця з Іваном Міхєєвим та Яковом Тітовим. Не хотіли обмежувати їхній розвиток. Їм треба ігровий час, щоб продовжувати прогресувати. Ми шукали розігруючого, такого атакувального захисника як Дейшон Френсіс, і двох "великих" на позицію 4-5, але з кидком та достатньо хорошими фізичними і розумовими даними. У той же час, щоб була можливість надати ігровий час Роману Морозову. Наша ідея полягала в тому, щоб сформувати конкурентоспроможний склад та водночас розвивати молодих гравців.  

– Ви активно стежите за тенденціями в НБА, європейських чемпіонатах, відслідковуєте тактичні та ігрові моменти. Виявляється, підсвідомо готували себе до тренерської кар’єри?

– Відстеження тенденцій та перегляд баскетбольних матчів – це, скоріше, через любов до баскетболу. Я волів залишатися у виді спорту, який мені подобається. Посада – не головне, важливо – бути у команді та продовжувати займатися улюбленою справою після завершення ігрової кар’єри. Коли мене назначили помічником тренера, я не думав про те, коли стану головним та що треба для цього зробити. Я усвідомлював, що маю виконувати свою роботу максимально ефективно просто зараз. На мою думку, це і є шлях до прогресу та розвитку. Навіть коли ти виконуєш не основні функції у команді, все одно треба працювати максимально ефективно. Не важливо, де ми граємо – у Першій лізі України чи Євролізі, я б старався виконувати свої обов’язки на всі 100%. Я старався вчитися, дивився семінари, відео-аналіз, знаходив іноземні сайти, які стосувалися нюансів тренерської роботи. Насправді, їх багато. Це відкриває нові горизонти для навчання.

– Часто помічали ще з роботи помічником головного тренера, коли Ви постійно щось конспектуєте, ведете кидкову статистику гравців не тренуваннях, відстежуєте різні рекорди гравців у Суперлізі. Звідки така цікавість саме до цифр, статистики, порівнянь?

– У мене аналітичний склад розуму. Я навчався у фізико-математичній гімназії, завжди любив точні науки та розрахунки. Коли в НБА почала розвиватися баскетбольна аналітика, ідеї та тенденції підтверджувалися статистикою, мені це дуже імпонувало. Я розумію, що це правильно. Якщо ти хочеш переконати гравця не кидати 3-очковий "з ведення", а кидати "catch and shoot", то можна йому наочно показати, що ось твій відсоток "з ведення", а ось статичний кидок. І що вигідніше для команди? Коли є серйозна вибірка у цифрах, то можна зрозуміти, що краще та ефективніше для команди. Часто з’являються й особисті креативні ідеї, намагаюся знаходити баланс між цифрами та прийняттям рішення у залежності від ситуації. Ведення статистики на тренуваннях – це мотивація для самих гравців. Щоб через тиждень кожен з них міг показати кращий результат, побити власний рекорд, стати найкращим у команді. У нас багато вправ, коли я називаю конкретну цифру, наприклад, 60 влучань. Це достатній мінімум. Якщо ви влучаєте менше, то недостатньо добре працюєте. Якщо більше, то на правильному шляху. Ми рахуємо наші штрафні кидки. Їх виконується дуже багато на тренуваннях. Самі гравці все розуміють – у тренувальному процесі проблем немає, влучають під 90%, а у грі абсолютно інша цифра. Значить щось треба змінювати. Цифри та статистика у сучасному баскетболі дуже важливі.

– Ви розпочали тренерську кар’єру в дуеті з іноземним спеціалістом, що вперше в історії БК "Запоріжжя". Перед сезоном тепло відгукувалися про Паулюса Баркуса, казали, що маєте спільні погляди на баскетбол. Тепер, коли минуло кілька місяців спільної робити, свою думку не змінили?

– У нас не було першочергового завдання шукати тренера-помічника серед іноземних фахівців. Спочатку ми розглядали варіанти з українськими тренерами. Але умови, які пропонували ми, не могли влаштувати тих людей, які б влаштували нас. Потім з часом розширили межі пошуку. Литва – це дуже багата на таланти баскетбольна країна, де є багато спеціалістів і гравців різного рівня. Підвернувся варіант з Паулюсом Баркусом. Ми з ним довго спілкувалися, обговорювали різні моменти, я хотів зрозуміти його погляди на баскетбол, на тренувальний процес, на свої обов’язки. Це дуже важливо, коли тренер, який уже був головним, стає помічником. Тим більше, що головним тренером він був довше, ніж я. Прийняли рішення підписати контракт. Я задоволений цим вибором. Він взяв на себе частину обов’язків, спілкується з легіонерами та українськими гравцями, намагається втілити свої ідеї, пропонує власне бачення.  

– Що найважче для Вас, як для молодого тренера, який нещодавно розпочав повноцінну кар’єру на чолі клубу?

– Найважче – це постійно бути напоготові, слідкувати за всім, що відбувається у команді. Будь-який процес впливає на колектив. Це й психологічний стан гравців, контроль навантаження, розклад тренувального та відновлювального процесу, ситуація з травмами. За цим треба слідувати, бути в курсі, залишатися найбільш мультифункціональною людиною у команді, яка має розбиратися в усьому та позитивно впливати на колектив.  

– Іноді доводиться лягати спати пізно вночі через усі своїх обов’язки. На днях бачили Вас "онлайн" близько 3-ої години ночі.

– Так, було. Я у цей день аналізував нашу статистику. Ми провели 15 матчів, це достатньо, щоб відстежити тенденції, знайти плюси та мінуси. За показником командних втрат ми посідаємо останнє місце у Суперлізі. Я почав аналізувати, чому так? Я шукав найвразливіше місце, щоб підготувати відео для хлопців з усіма нашими проблемними місцями. Ми й раніше говорили про втрати, але зараз є час, щоб більш детально зупинитися і проаналізувати. Я систематизував деякі помилки, наприклад, слабка сторона гравця, колі він йде вліво, втрачає у швидкому відриві  або під тиском робить пробіжку. Якраз скоро будемо розбирати ці моменти з командною.  

– У команді є молоді гравці, а є такі, хто молодший від Вас на кілька років. Проблем з комунікацією не виникає?

– Жодних проблем. Усі об’єднані спільною метою – перемагати, ставати краще. Нам треба, щоб команда демонструвала розумний баскетбол. Інша справа, коли ми хочемо перемагати, а хтось із гравців займається лише власною статистикою, тоді проблеми можуть з’явитися.

– Влітку помічали, що Ви індивідуально працювали з молодими гравцями. Це було їхнє бажання чи Ваше?

– Ще наприкінці минулого сезону ми планували активно попрацювати влітку, щоб закласти фундамент на сезон прийдешній та розвинути конкретні навички окремих гравців. Літо було коротким через те, що сезон успішно затягнувся. Потім наших гравців Якова Тітова та Романа Морозова запросили до молодіжної збірної України з баскетболу 3х3, тому підготовка особисто з ними була не такою, як ми планували. Іван Міхєєв, як тільки приїхав до Запоріжжя, почав тренування, працювали й з іншими гравцями. Насправді, це обопільна ініціатива. Молоді гравці проявили бажання, я зі свого боку так само планував працювати з ними у міжсезоння. Літо – той час, коли можна та треба розвивати свої навички. Взяти щось конкретне і суттєво у цьому додати. Це може бути кидок, розвиток слабкої руки, індивідуальний захист і так далі.

– Зараз, як тренер, Ви хотіли б собі такого гравця в команду, як Станіслав Овдєєнко за часів кар'єри?

– Цікаве питання... Я б сказав, мабуть, ні. Бо хотілося б когось більш атлетичного, не такого егоїстичного, хто частіше кидає, ніж віддає передачі, та буде краще захищатися. З точки зору командної хімії скоріше так. Хороша атмосфера в команді – це один із ключів до успіху, але точно не головний.   

– Хочеться дізнатися як відреагувала Ваша родина, коли повідомили, що будете головним тренером БК "Запоріжжя".

– Звісно, всі раділи такій чудовій новині. Вони знали, наскільки це важливо для мене, що я віддаюсь цій справі повністю. Нічого крім підтримки я не отримав. На той момент мені здавалося, що все місто Запоріжжя – це моя одна велика родина. Багато друзів та знайомих телефонували, писали повідомлення. Усі щиро вітали.

– Доньки розуміють, що їхній тато – головний тренер баскетбольної команди?

– Вони іноді відвідують тренування, бачать, як тато знаходиться на майданчику, але не думаю, що вони розуміють. Скоріше сприймають це так, що тато йде роботу замість того, щоб пограти з ними у настільні ігри або їде на кілька днів на якісь змагання.

– Як родина допомагає ментально у такий важкий час входження в нову роль?

– Це дуже важливий момент. Дружина часто мені каже, що успішний тренер повинен бути холостяком, який тільки й робить, що дивиться баскетбол, щось виписує, сидить з купою конспектів. Але насправді вона мене так підтримує, коли щось не вдається. Вона сама була професійною спортсменкою, грала на найвищому рівні, розуміє психологію спорту та специфіку тренерської роботи. У мене бракує часу на родину, на спілкування з нею та дітьми. Ми не можемо провести разом кілька днів, поїхати у відпустку. Вона все це розуміє. Саме моральна та ментальна підтримка – найважливіша для мене зараз. Не можна втрачати інтересу до справи, треба завжди бути "голодним" до роботи, до перемог, до своєї професії. Родина дає мені цю підтримку, незважаючи на всі труднощі. Мене оточують дивовижні люди. Дружина Настя – дуже чутлива людина, розуміє, що треба зробити, щоб допомогти та підтримати. Коли треба поговорити, а коли навпаки – не чіпати. Ми кожен вечір обговорюємо, що було на тренуваннях, вона в курсі всіх справ команди – хто травмований, хто в якій формі та ще багато всього.



Незабаром з’явиться друга частина інтерв’ю